Сьогодні будь-яку річ можна купити навіть не виходячи з дому, замовивши в інтернеті, а раніше кожну річ треба було робити своїми руками. Зараз ми легко викидаємо непотрібну річ, а сотні і тисячі років назад вона служила не одному поколінню родини і ставала лишньою лише за умови втрати функціональності чи руйнування. Такі речі часто знаходять в ході розкопок археологи. Однією з найчастіших знахідок є кераміка, тобто вироби з глини, результат роботи гончарів. Можливо й ви вмієте ліпити горщики? А можливо лише бити? В будь-якому випадку вам точно буде цікаво дізнатися давні гончарні традиції на Тернопільщині. А тому детальніше про це розповість видання ternopil.one.
Виникнення гончарства
Як розповідають дослідники гончарства Костянтин Рахно та Романна Мотиль, гончарство, тобто виробництво посуду з глини, з’явилось багато тисяч років тому. Якщо бути точними, то близько 12-8 тис. років назад. Керамікою називають вироби, що одержуються внаслідок спікання глин і їхніх сумішей з мінеральними додатками. А тому це глина + вогонь з наступним охолодження. Все просто.
Як було винайдено можливість виробляти вироби з глини? Тут теж немає нічого надзвичайного. Адже наші предки в умовах беззахисності перед природою були надзвичайно спостережливими та кмітливими. А тому для того, щоб зберегти їжу виготовляли давній «посуд» з частин стовбуру дерева чи лози і обмазували його глиною. Можливо випадково, а можливо навмисно, колись така плетінка впала у вогонь. Дерево тут згоріло, а глина обпалилася і стала твердою та водонепроникною. «Еврика!» – мабуть подумали вони. З цього часу «людина розумна» зрозуміла, що обпалена глина може слугувати посудом і без дерев’яної основи і почала виготовляти її лише з глини. Вважається, що вірогідним винахідником кераміки була жінка, яка у ті часи була хранителькою сімейного вогнища і символом достатку.
З цього часу гончарство почало крокувати по планеті. На території України одна за однією змінювались археологічні культури, тобто люди постійно змінювали стилі виробництва посуду. Він мав спочатку конусоподібне дно (бо ж столу не було, а тому посуд доводилось запихати в землю), далі з’являються різні види орнаменту не посуді, пізніше змінувалювались розміри, типи, малюнки. Найбільшого розквіту цей промисел досягнув 4-3 тис. років тому за Трипільської культури. Чули, мабуть, про неї. Але продовжимо нашу розповідь і перейдемо до гончарства в слов’ян.
Гончарство у слов’ян
Слов’янські гончарі досягли значного рівня розвитку свого мистецтва. В цьому їм допомагала близькість до грецьких міст-держав, які з’явилися на території України в І тис. до н.е., та Римської імперії, яка захопила тогочасну Дакію (сьогодні це Румунія) і відбила напади сусідніх племен, в тому числі і слов’янських.
Про гончарство слов’ян знаємо, що слов’янські гончарі традиційно приділяли багато уваги вибору сприятливого часу для кожної стадії виробництва. Час в розумінні слов’ян був неоднорідним: різні часові відрізки мали різну цінність для людини. Зокрема, на сприятливі й несприятливі дні тижня поділявся календар. Тобто, один день міг бути схвальним, а інший – недоброзичливий для виготовлення гончарних виробів.
Гончарство на Тернопільщині в наступні століття
Також гончарі вірили в магічні властивості посуду, а тому, щоб в посудині, призначеній для відстоювання молока, утворювалося більше сметани, українські гончарі у центрі днища всередині посудини виліплювали невеликий відросток циліндричної або конічної форми. Іноді його доповнювали неглибокою лункою, яку робили пальцем ззовні під вухом (називалася «пуп»).
Етнографи зазначали, що появу «пупа» всередині гладущика пояснити важко. Здавалося б, до цього мусив спричинитися якийсь примітивний технічний спосіб роботи, проте дослідження тогочасної техніки гончарювання не дало для цього ніяких підстав. Дослідники звертали особливу увагу на той факт, що горщики, які робилися подібно до гладущиків, ніколи не бували з «пупом». Наступні дослідження показали, що звичай виготовляти посудини з «пупом» і заглибленням під вухом побутував на Вінниччині, Львівщині, Тернопільщині, Хмельниччині, Рівненщині, Житомирщині.
Виготовлення глиняних виробів з цими деталями зафіксоване і в інших гончарних осередках України, наприклад, серед інших, і в селі Залісці Збаразького району на Тернопільщині. До того ж в одних випадках, наприклад, в Меджибожі (Хмельниччина), відзначено виготовлення глечиків тільки з «пупом», а в інших – і з «пупом», і з «міткою» під вухом, наприклад, у селі Залісці. Димлений глечик із «пупом» виробництва гончарів села Залісці знайдено в Лідихові Збаразького району.
Гончарі села Вільхівка Іршавського району на Закарпатті, які не робили посуду з «пупом», але ставили під вухом будь-якої посудини мітку у вигляді відбитка пальця, вважали, що вони кріплять за допомогою такого відбитка вухо до тулуба посудини. Якщо «пупи» виробляли тільки на глечиках, то «мітки» ставили на різних видах посуду. Таку «мітку» на собі несуть глечики, а також знайдені керамологами дзбанки (глекоподібний глиняний, дерев’яний або металевий посуд для води, молока, квасу), баньки з Обича на Тернопільщині. Люди вірили, що такі глиняні вироби з символами є магічними і тому вони користувалися великим попитом, їх охоче купували на ярмарках.
Виготовлення гончарного посуду в ХІХ ст.
Ось так поволі гончарство розвивалося і досягло ХІХ ст. А в цьому столітті воно досягло мабуть найвищого свого рівня розвитку. Адже було скасовано кріпацтво, посилились капіталістичні відносини, з’явились численні ярмарки (зокрема в Тернополі ярмарок святої Анни), а тому це сприяло стрімкому розвитку народних художніх промислів, зокрема сільського гончарства. Міські цехи переживали занепад. У 1873 р. цехові інституції були скасовані. Сільські гончарі дістали право вільного виходу на ринок на рівних умовах з міськими. Майстри сіл і невеликих містечок активно перейняли досягнення великих міст і поступово випередили їх щодо кількості та іноді якості виробів.
Ремеслом, в першу чергу, займалися ті, в кого були неродючі ґрунти, або ті, хто зовсім не мав землі. Але чим більше ставало гончарів, тим вони були біднішими. А в кінці ХІХ ст. з’явилось також фабричне керамічне виробництво, що могло виготовляти дешеву фаянсову і фарфорову продукцію, а тому це вдарило по гончарах.
Багато робила для покращення стану гончарства інтелігенція. Засновуються навчальні заклади гончарства в Коломиї (1876), Товстім (1886), Миргороді (1896), Глинську (1908), Опішному (1912) та інших населених пунктах. У Галичині ентузіасти-колекціонери формували збірки народних виробів, які згодом лягли в основу кількох музеїв.
В цей час існували різні райони гончарства, і кожен мав свої особливості. Було багато центрів, у яких поруч з полив’яними виробами виготовляли і неполив’яний керамічний посуд: Канів на Черкащині, Миколаїв на Львівщині, Микулинці на Тернопільщині, Бар на Вінниччині.
Гончарство в ХХ ст.
Гончарі ХХ ст. продовжували бути вірними слов’янським традиціям. Зокрема, гончарі села Бубнівка, що в етнографічному регіоні Поділля (Тернопільщина – це Галичина, Поділля та Волинь ) не працювали у понеділок, який наділявся негативною семантикою: «Понеділок – ганчарський день: в неділю везут, продают, п’ют по чарці, а в понеділок похмеляються і знов п’ют». Крім цього, як і скрізь в Україні, понеділок вважали тяжким днем і тому не починали у понеділок нової роботи. Понеділок в Україні вважався несприятливим днем у всіх ремеслах. Серед табуйованих днів називали також п’ятницю й суботу. Ще в середині 90-х років XX століття у Бубнівці вірили, що братися до роботи, не помолившись, робити в свята, неділю – гріх. На Тернопільщині гончарі також не робили у неділю та свята.
В ХХ ст. продовжувався розвиток професійної гончарської освіти. Важливу роль тут відігравала Коломийська гончарна школа, яка орієнтувалася на гуцульські орнаментальні традиції. Її випускники працювали в більшості керамічних шкіл і навчальних майстерень інструкторами та викладачами, зокрема у гончарній школі с. Товсте на Тернопільщині.
У 20-ті рр. XX ст. українські гончарі виготовляли здебільшого столовий і кухонний посуд. Захоплення західних областей України Польщею (1920-1939), занепад промисловості стимулювали розвиток гончарства. Домашнє виготовлення начиння змінилося дрібногуртовим виробництвом. Але зі збільшенням кількості майстрів по селах росло і їх зубожіння. Гончарі мали чи не найнижчі заробітки у порівнянні з ремісниками інших професій. У 1920-х рр. на західноукраїнських землях почали виникати художньо-промислові кооперативи. У 1925 р. в Чорткові «Союзом Українок» було організовано кооператив «Українське народне мистецтво». Кооперативи такого типу не тільки постачали на ринок свою продукцію, а й брали активну участь у художньо-промислових виставках, а іноді виступали їх організаторами. Зокрема, за їх участю твори українського народного мистецтва (у т. ч. й кераміки) експонувались у Парижі (1925), Нью-Йорку (1927), а також у Львові, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах.
Значної шкоди гончарству нанесла примусова радянська колективізація. Різко скоротилася кількість ремісників-кустарів, бо усі селяни повинні були працювати в колгоспах. Майстри недорогих, але зручних у користуванні неполив’яних виробів здебільшого працювали самостійно, не були залучені до діяльності гончарних підприємств. Вони самі вирішували всі труднощі гончарської справи, починаючи від заготівлі глини і закінчуючи збутом продукції. У 50-60-х рр. ХХ ст. на Тернопільщині ще діяв осередок кераміки в с. Гончарівка Монастириського району Тернопільської області.
У 1960-1970-ті рр. на стан гончарного промислу вплинула низка негативних факторів, що спричинилися до поступового, але неухильного його занепаду. Значне зростання темпів індустріального виробництва, збільшення кількості промислових підприємств спричинили відтік рук із гончарного промислу: усе більше гончарів та їх дітей ставали робітниками на фабриках і заводах, захоплювалися новітніми соціальними перспективами. Починаючи з 1970-х рр. у приміських селах уже рідко користуються печами, їжу готують переважно на газових плитах, тому попит на горщики, глечики та інші гончарні вироби поступово зменшується. Суттєвий вплив на занепад гончарства справило широке застосування в побуті фаянсового, порцелянового та металевого посуду (в Тернополі запрацював фарфоровий завод). А ще складнощі з паливом, великі податки, штрафи, заборона індивідуальної торгівлі – усі ці фактори призвели до скорочення чисельності гончарів. Частина майстрів зовсім залишає ремесло, а незначна кількість займається ним лише у вільний від основної роботи час. У кінці 1980-х рр. діючі гончарні були лише в одиничних осередках.
Отже, гончарство пройшло тисячолітній шлях розвитку. Сьогодні для більшості це екзотика. А у вашої родини є давні глиняні глечики, миски, горщики? Діліться фото та їх історією.
