Здавна українці, галичани, тернополяни володіли і вміли користуватися зброєю для боротьби із загарбниками, проти експлуатації панів, мисливства і захисту Вітчизни. Зазирнемо в історію, щоб зрозуміти, як наші предки в Галичині, на Тернопіллі, які тоді належали Австро-Угорській імперії, за допомогою зброї боролись за справедливе життя, незалежність батьківщини і яке значення відіграло озброєння народу в 1772-1918 рр. Детальніше про це розповість видання ternopil.one.
Законодавство
Як розповідає видання photo-lviv, в австрійській державі існувало декілька законів, які регулювали обіг і володіння зброєю. Так, закон від 24 жовтня 1852 року (або іншими словами імперський патент No 223) регулював питання виробництва та обігу зброї чи боєприпасів. Цей закон був дійсний аж до 1936 р.
В червні 1891 р. було прийнято закон, який регулював випробування та клеймування зброї. Відстрілювались як незібрані стволи, так і двоствольні, комбіновані рушниці, чи пістолети і револьвери.
Селяни – опришки
Основу населення Галичини становили українські селяни. Їх злиденний стан був пов’язаний із повільним розвитком економіки цих земель. Значний вплив на розвиток селянських господарств мали феодально-кріпосницькі відносини та небажання влади реформувати останні. Саме тому українцям доводилось брати в руки зброю і захищати свої права. Зокрема, в гірських районах Прикарпаття форми селянського протесту були пов’язані з традиційною збройною боротьбою опришків.
Напередодні “весни народів” 1848-1849 рр. поляки Галичини створили національну гвардію, озброєну воєнізовану силу для захисту своїх інтересів. Сучасники цих подій писали: «мешканці Львова святкували першу перемогу, а народова гвардія змінивши титул «короля Галичини й Володимирії» на “польского короля”, гострила шаблі й чистила мушкети до загального повстання. Та якось губернатор краю дізнався, що на Львів суне селянська маса і злякався, адже не розумів, що відбувається. А виявляється, що небезпека насправді насувалася з Угорщини, де угорці повстали проти австрійців і вирішили поширити свою владу на всю імперію. А то в прикордонних округах Галичини, а саме Сяніцький, Самбірський, Стрийський, Станіславський та Коломийський було піднято селянство в ополчення для боротьби з угорцями. Селяни радісно збиралися на війну запалені патріотичним духом. Станіславський округ виставив 17 тис. ополченців. Озброєнні вони були старими крем’яними рушницями, косами, сокирами, списами. “Зоря Галицька” “писала, що кожне село мало зібрати 25-50 осіб. До Богородчан, що є центром округи посходились близько 5 тис. селян. Йшов сніг, дощ, але всі були веселі”.
Сучасник тих подій, священник Шанковський пише, що коли зібралося військо, то на одному крилі стояла гуцульська кавалерія з 300 осіб на маленьких гірських конях, далі центр 600 піших гуцулів та підгірян, які мали власні гвинтівки, крем’яні кріси та зброю, що була забрано в польських гвардійців. Далі 3 ряди селян в кількості 8 тис. очолюваних колишніми жовнірами. І на іншому крилі 400 селян-кавалеристів з косами, списами. Угорці капітулювали перед силами росіян, які прийшли на допомогу австрійцям, але селяни були задоволенніі, що не тільки виконали свій обов’язок перед державою, але й показали свій український патріотизм.
Зброя в державних службовців, поліції, жандармів
Постійна армія комплектувалась з усіх областей Австро-Угорщини. Ландвер (резервні частини) необхідний у воєнний час для підкріплення постійної армії і для внутрішньої оборони імперії, але у виняткових випадках міг бути скликаний і в мирний час для охорони громадського порядку. Ландштурм скликався тільки у воєнний час або в разі загрози війни і призначався для посилення постійної армії, ландверу і флоту. До складу ландштурму входили всі громадяни, здатні носити зброю, у віці від 19 до 42 років. В основу військового устрою Австро-Угорщини було покладено загальну військову повинність, при цьому щороку всі молоді люди у віці від 21 до 23 років йшли на військову службу.
Використовували зброю і жандарми. В законі 1876 р. вказувалось, що вони могли використовувати зброю для оборони, для службових випадків, для запобігання втечі злочинців. Право користуватись зброєю мала і поліція. Крім цього вона контролювала використання вогнепальних засобів населенням.
Полювання і браконьєрство
Важлива галузь для застосування зброї – мисливство. Говорячи про полювання тих часів сучасники вказували, що тоді були суворі кліматичні умови, вирубка лісів та зменшення корму зменшила кількість дичини, в той же час виросла кількість бродячих котів та собак, а ще поширилося браконьєрство, торгівля дичиною особами, які не мають до цього права, чому сприяло незаконне володіння зброєю по селах, невідповідно підготовлена мисливська охорона.
26 березня 1898 р. у Галичині і Великому Князівстві Краківському набув чинності мисливський закон. Параграфом 6 цього акту запроваджувались вперше на Галичині мисливські квитки. Згідно з цим законом нікому не можна було полювати без мисливського квитка, який видавався органами влади, або без відповідного сертифікату, який замінював квиток (ст. 80). Мисливські квитки не видавалися: малолітнім, працівникам, які не мають постійного заробітку, а також біднякам, які користувалися соціальною допомогою, душевнохворим, алкоголікам, громадянам, які не мали права отримання посвідчення на право носіння зброї, злочинцям протягом п’яти років після відбування покарання за злочин проти особи або майновий злочин, особам, які протягом двох років були покарані за повторне порушення вимог щодо охорони звірини (ст. 85). Ст. 32 визначала, що особи з числа мисливської охорони, які були затверджені і склали відповідну присягу, мають право під час виконання службових обов’язків носити мисливську зброю. Зброю можна було використовувати супроти третіх осіб лише у випадку нагальної і слушної потреби. В 1911 р. мисливців було нараховано 3382 особи.
Поширення браконьєрства сприяло поширенню інформації про них і в той же час їх товариства була закритими і таємними. Щоб стати членом такого товариства, вступник мав принести клятву перед усім товариством сказавши слова про відречення від Бога, Святої трійці, Матері Божої. Зобов’язатися не зраджувати товаристово.
Стрільці
На початку ХХ ст. почало зароджуватись стрілецтво, тобто утворювались організації, де можна було вдосконалити свою фізичну, військову майстерність. Назву «Січ» стрілецьке товариство запозичило від січового козацтва.
Австрійські чиновники доповідали про свою недовіру жандармам, які ймовірно співпрацюють з українськими радикалами, і навіть про нагромадження в м. Босирі вогнепальної зброї (револьверів), що переправлялася поштою. Адміністративна влада спробувала обмежити січовий рух. Одним із перших кроків стала заборона косівського старости носити «топірці», які прирівняно до холодної зброї.
Тільки з письмового дозволу політичних органів влади краю можна було володіти чи торгувати зброєю, яку можна було приховати і використати для підступного нападу (ножі, стилети тощо) чи амуніцією (пижі, вибухові засоби). Тільки за наявності спеціального дозволу на купівлю зброї чи амуніції її можна було придбати в магазині. Інша зброя не була забороненою і могла бути придбаною особою у кількості, що не викликає підозр. Окремий дозвіл був потрібний на носіння зброї. Його видавала політична влада повітів. Без такого дозволу могли носити зброю урядовці, якщо вона була частиною їхньої уніформи, зброю, яка вважалась частиною національного строю, та інші особи, які могли довести, що вони носили зброю внаслідок прямої небезпеки, котра їм загрожувала.
В 1913 р. створено товариство “Січові стрільці”. Їх готували до війни, а тому вони вчилися користуватися багнетом, гранатою, крісом, ножем.
А коли почалася революція 1918 р. в Західній Україні, то викладачі з Тернополя А. Музичка та С. Сидоряк за допомогою своїх учнів зібрали ополчення з Чернихівців, Капустинців, Тарасівки, Красносільців, Залужжя, Луб’янки. Прийшли селяни з Білої, Малашівців, Курників, Денисова (Козівський район), Настасова. Вони не тільки забезпечили захоплення Тернополя, а й надіслали підмогу у Львів.
Отже, галичани часто використовували зброю і за нагоди могли нею скористатись.
